Чому Захід повинен перестати виправдовувати агресора

Written By: author avatar Олена Мазко

22 Серпня, 2026

У одному з нещодавніх публікацій The Economist один із найбагатших російських олігархів, Андрій Мельниченко, пояснює, чому Захід повинен більше турбуватися не стільки Україною, скільки Росією. У своїй колонці та під час тривалого, майже 60-годинного інтерв’ю, підсанкційний бізнесмен зазначає, що «зламана Росія» становитиме загрозу для світової безпеки.

За його версією, воєнний конфлікт розпочався не через рішення Росії вторгнутися в Україну, а внаслідок руйнування довіри між провідними державами. Відтоді, як він стверджує, «політика перестала контролювати події і почала їм підкорятися». В цьому викладі Україні відведена переважно декоративна роль, що є витонченішою версією давно відомої маніпуляції, яка дозволяє Росії ухилятися від відповідальності за свої злочини.

У західних медіа склалася дивна практика: хоч Росія вторгається в Україну, у заголовках часто підкреслюють, що це зробив «Путін». Россійські ракети вбивають мирних громадян, але їх називають «ракетами Путіна». Такий підхід містить фактичні помилки, моральну несправедливість та стратегічні прорахунки.

– Путін віддав наказ про вторгнення.
– Однак він не особисто пілотує бойові літаки чи розробляє смертоносні безпілотники.
– Ці дії виконують російські офіцери, інженери та військові спеціалісти.

Таким чином це конфлікт Росії як держави. І вживання терміна «війна Путіна» є абсурдним та безвідповідальним.

### Путін не воює самотужки

Хоча Росія — диктатура, формулювання «війна Путіна» є неточним. Попри показне підкреслення ролі Путіна у військовій формі, війни ведуть не одноосібно диктатори. Війна Росії відбувається через зусилля її армії, а також мільйонів її громадян — чоловіків і жінок. На початку вторгнення, коли проросійська перемога здавалася неминучою, конфлікт мав безумовну підтримку суспільства. Незадоволення стало виражатися лише з часом, коли реальна ситуація почала відрізнятися від тріумфальної риторики.

Варто відзначити:

1. Індивідуальна кримінальна відповідальність відрізняється від політичної та історичної відповідальності нації.
2. Нації можуть нести колективну відповідальність за ведення війни, навіть якщо ступінь провини окремих осіб відрізняється.
3. Приклад нацистської Німеччини свідчить, що війну називають за назвою країни, а не лише за ім’ям лідера.
4. Натомість Захід фактично звільняє Росію від подібної відповідальності.

### Формула «війна Путіна» як індульгенція для Росії

Для злочинної війни необов’язково, щоб усі громадяни були фанатиками — достатньо тих, хто підтримує та бере участь у ній, а також тих, хто обирає особистий комфорт замість моральної відповідальності. Для останніх формулювання «війна Путіна» слугує зручною моральною відмовкою: мовляв, військові дії — справа однієї людини, не їхня особиста провина.

Паралельно, за кордоном формується міф про Росію як країну балету, літератури та загадкової душі, в той час як російські війська знищують українські міста.

– Так формується образ «хороших росіян» — тих, хто нібито виступає проти війни, але водночас вимагає зберегти Росію як державу недоторканою.
– Беззаперечно, існують росіяни, що справді проти війни, але це радше виняток, а не доказ відсутності підтримки.
– Заперечення колективної відповідальності підриває зміст міжнародного поняття відповідальності.

### Невдача ставлення до «звичайних росіян»

Модель «Путін, а не Росія» мала на меті уникнути конфронтації з широкими масами, сподіваючись, що згодом народ виступить проти війни. Однак після майже п’яти років масових втрат і руйнувань надії на масові протести в Росії виявилися марними:

– Катастрофи в Бучі, Маріуполі, викрадення дітей, ракетні обстріли житлових районів не викликали загальнонаціональних протестів.
– Поховання солдатів також не стали поштовхом для змін у суспільстві.
– Опитування «Левада-центру» не підтверджують існування прихованої антивоєнної більшості.
– За даними Russia Matters, у лютому 2026 року підтримка війни становила 72,2%, а проти виступали лише 16,7%.
– Більшість росіян хоче переговорів, але переважно з умовами, вигідними Росії.
– Головним джерелом незадоволення були дефіцит пального, перебої з інтернетом і інші побутові незручності, спричинені популярністю українських дронів.

Значні українські удари по цілях всередині Росії викликали помітне суспільне обурення, зокрема проявлене у соцмережах і відеодоносах, а також призвели до незначного зниження рейтингу підтримки Путіна.

> «Людей дратує не лише дефіцит пального і перебої з інтернетом, а й зростаючий розрив між реальністю та кремлівською риторикою», — зазначає The Economist.

Інакше кажучи, допоки росіяни жили звичним життям, не суперечливим до офіційної пропаганди, вони ставилися до війни спокійно. Цей факт свідчить, що чотири роки українських страждань не похитнули російську громадську думку, натомість втрата власного комфорту — так.

### Приклад відбілювання російської еліти

Стаття The Economist, де Мельниченко викладає свої погляди, є яскравим прикладом демагогії російської еліти:

– Росія починає війну, чинить звірства і загрожує Європі, але головний фокус уваги приділяється не Україні чи безпосередній загрозі від Росії, а «зламаній Росії» як новому виклику.
– Терміни м’яко пом’якшують реальність — революція 2014 року в Києві названа «політичним потрясінням».
– Витоки конфлікту пояснюються як ігнорування безпекових занепокоєнь Москви.
– Війна подається як протистояння Росії з Заходом.
– Україні відведений один абзац, де визнається її політична воля та величезні втрати, але далі в тексті це не має значного впливу.
– Абзац завершується тезою, що безпека України нібито стримує «суверенну свободу дій Росії».

Основна увага тексту сконцентрована на відносинах Росії та Заходу, тоді як потреби безпеки України залишаються поза увагою. Жертва відходить на другий план, а агресор постає як система, з якою слід бути максимально обережними, щоб не пошкодити її цілісність.

– Більшість воєнних злочинів у понад 3000 словах не згадується.
– Лише один рядок містить визнання «страшної ціни» війни.
– Текст написаний сухою, інженерною мовою, згадується суверенітет, потоки добрив, ядерний ризик.
– Мельниченко позиціонує себе не як політик, а як нейтральний аналітик складних систем.

Коли олігарх, санкціонований за свою близькість до державної системи, описує політичну й моральну кризу як об’єктивні закономірності, це демонструє глибоко маніпулятивний, небезпечний підхід.

У зв’язку з цим Захід має відмовитися від формулювань, що покладають усю відповідальність виключно на Путіна. Одна фраза «Це Путін» не є безневинною журналістською помилкою, а сприяє:

– Відбілюванню Росії елітами.
– Уникненню національної відповідальності.
– Переконанню західної аудиторії у необхідності зберегти імперську державу Росії недоторканою після війни.

Залишається питання: чому Захід прагне зберегти саме цю державу, яка принесла війну й ядерний шантаж до Європи? Стійкий мир не може будуватися на прагненні заспокоїти агресора, а має базуватися на гарантованій безпеці жертв і рішучому запобіганні новій агресії.

### Формула «війна Путіна» підриває стримування і відповідальність

Сприйняття війни виключно як «проєкту Путіна» подає сигнал російським інституціям, що достатньо перечекати його правління. Коли Путін піде або піде з життя, інші оголосять себе заручниками системи, яку він створив. Це підриває логіку стримування, яка вимагає розуміння серед російських еліт: будь-яка агресія призведе до наслідків.

Такий підхід ускладнить притягнення винних до відповідальності після завершення війни. Якщо Захід віритиме в абсурдну вигадку про війну без участі самої Росії як держави, питання відповідальності залишиться відкритим. Позначивши винним лише Путіна, Росія знову уникне покарання, а історія покаже, що все повториться під іншим лідером.

### Називати речі своїми іменами

Вважаючи, що кожен росіянин є винним у злочинах Росії, є помилкою і несправедливістю. Проте підміняти Росію словом «Путін» означає:

– Спотворювати реальність.
– Давати моральне виправдання тим, хто пасивний.
– Працювати на російську м’яку силу.
– Послаблювати стримування.
– Створювати умови для уникнення відповідальності у майбутньому.

Путін дійсно віддав наказ, але війну веде Росія. Саме тому точніше називати конфлікт війною Росії проти України.

Не можна допустити, щоб країна, яка знищує іншу державу, ховалася за ім’ям однієї особи. Історія повинна закарбувати правду — Росія вторглася в Україну, Росія зруйнувала українські міста, Росія вбивала українців. І Росія має нести за це відповідальність.

—

Погляди, викладені в цій авторській статті, належать автору і не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.

Категорії Без категорії

різне