Поїздка Володимира Путіна на Курильські острови ще раз виявила ключову проблему, що стоїть на шляху до встановлення стабільного миру між Україною та Росією — відсутність перспектив підписання мирної угоди.
Історично Курильські острови були окуповані Радянським Союзом після завершення Другої світової війни. Однак ця окупація визнається незаконною, а російський суверенітет над цим архіпелагом не підтримується більшістю світових держав, зокрема Україною, Сполученими Штатами, Європейським Союзом та Китаєм. Ця обставина є причиною того, що Японія та Росія досі не уклали мирний договір, адже він вимагає узгодження кордонів і визнання суверенітету обох сторін.
Цей приклад демонструє, чому аналогічна ситуація існує на українсько-російському фронті. За поточного політичного режиму в Росії малоймовірно звільнення захоплених територій і офіційне визнання суверенітету України. Українська ж Конституція категорично забороняє відмову від будь-яких частин державної території. Таким чином, офіційний мирний договір між двома країнами до повного припинення російської окупації є практично неможливим.
Через недосяжність мирного договору найбільший досяжний результат дипломатичних зусиль на сьогодні — це домовленість про тимчасове перемир’я та припинення вогню. Аналогічні ситуації можна простежити у війнах між Північною та Південною Кореями, а також між Туреччиною та Кіпром. Однак Росія з першого дня повномасштабного вторгнення категорично відмовляється від подібного формату, про що неодноразово заявляв і міністр закордонних справ Сергій Лавров. Отже, поки не буде змін у політичному керівництві Москви, офіційне припинення війни між Україною та Росією є малоймовірним.
Пріоритетні чинники, які можуть зупинити Путіна, зводяться до двох сценаріїв:
1. Переконаність Путіна, що військові цілі вже досягнуті.
2. Усвідомлення неможливості досягнення цих цілей через обмежені ресурси чи неприпустиму ціну за їх поповнення.
Варто помітити, що стратегія американської адміністрації сфокусована на першому факторі. Вже на початку 2025 року Сполучені Штати запропонували низку преференцій, які можуть бути сприйняті Путіним як символічна «перемога». Серед пропозицій — від поступок у санкційній політиці до офіційного визнання російської юрисдикції над Кримом. Такий широкий спектр поступок навіть перевищує можливі вигоди від повної військової перемоги Росії чи перетворення України на велике «ДНР».
У протилежність цьому, стратегія України та західних партнерів базується на другому варіанті — стримуванні просування ворога та активній ескалації воєнних дій на території Російської Федерації. Такий тиск має змусити Кремль усвідомити безперспективність своїх цілей у довгостроковій перспективі і зробити подальшу агресію економічно і військово недоцільною.
Однак обидва ці фактори — суб’єктивні та залежать від сприйняття однієї людини у Кремлі. Путін уперто прагне знищення суверенної України, вважаючи це своєю історичною місією, і не зважає на людські чи матеріальні втрати Росії, постійно підвищуючи ставки.
Водночас Росія все більше відчуває труднощі у підтриманні війни такої інтенсивності із залученням необхідних ресурсів. Фактично триває ресурсне протистояння Росії з об’єднаною Європою, у якому шанси РФ не надто високі. Додатково національні території РФ, особливо деякі регіони, дедалі більше набувають рис «держави у державі», що порівнюють із російським варіантом «великого ДНР», щодо залишкових контрольних можливостей центральної влади.
Варто також звернути увагу на слова Сергія Лаврова: «Коли-небудь ця війна завершиться. Ми все одно відстоїмо свою правду. Але як жити далі, я поки що не уявляю».
Цей вислів свідчить про те, що вищі ешелони російської влади усвідомлюють: питання вже не лише у тому, коли війна закінчиться, а й у тому, коли сама Російська Федерація перестане сприймати свою національну катастрофу як перемогу. Саме ця реальність може стати тим фактором, який дасть Кремлю справжній стимул для припинення війни.
