Михайло Шершун / LB.ua
П’ятий рік великомасштабної війни з Росією ознаменувався проявами значної втоми російської держави. Спрямовані Україною удари по енергетичній інфраструктурі зменшили державні доходи Кремля, темпи призову рекрутів падають, а просування російських військ уповільнюється. Втім, Росія веде цю війну не для захоплення українських територій, а з метою реконструкції системи міжнародних відносин у Європі.
Виникає питання: чи готується Кремль до відкриття другої лінії фронту, яку роль у цьому відіграє Балтійський регіон та чому саме він може стати ключем і до перемоги, і до повного занепаду Москви?
У попередньому матеріалі було проаналізовано процес підготовки громадян країн Центральної Європи до можливої війни на тлі зростаючої загрози російського вторгнення. Дії Кремля можуть виглядати нелогічними через повільний наступ ЗС РФ в Україні, проте повністю відповідають усталеній тактиці Москви. Поки Європа не сформувала необхідний рівень протидії агресії, її ймовірність зростає.
Однією з неочевидних характеристик цієї війни є те, що контроль над Україною або її окремими частинами не є кінцевою метою Російської Федерації. Витрати на війну з 2022 року та пов’язані втрати досягли рівня, який робить територіальні здобутки Кремля пірровою перемогою. З початку агресії до кінця 2025 року фінансові втрати Росії сягнули приблизно 550 млрд доларів США. Проте оцінка лише у грошовому вимірі є спрощенням, адже одночасно відбувається деградація російської економіки, знижується купівельна спроможність населення і, як наслідок, здатність підтримувати економіку споживання. Ринок праці виснажений, відбуваються інші глибокі негативні процеси, наслідки яких не піддаються виправленню у середньостроковій перспективі. Крім того, втрати радянських запасів техніки перевищують можливості промислового виробництва. Якщо Москва погодиться на мир за умови значного часу для геополітичних опонентів підготуватися, у наступному конфлікті Росія буде менш спроможною, ніж сьогодні. Отже, стратегія Кремля передбачає відсутність сталого миру у найближчому майбутньому.
Також не підтримує мир у Європі старший стратегічний партнер РФ — Китай, що зацікавлений у витраті ресурсів США на підтримку України або сил НАТО в Європі, відволікаючи Вашингтон від Тихоокеанського регіону. Російська агресія відкриває Китаю нові можливості тиску на лідерів Європейського Союзу, паралельно примушуючи Росію поглиблювати нерівноправну економічну залежність від Пекіна. Це гарантує КНР дешеві енергоносії та ресурсний тил у разі можливої ескалації конфлікту, пов’язаного з атакою на Тайвань, яка може втягнути Китай у збройне протистояння зі Сполученими Штатами та їхніми регіональними союзниками.
Стратегічна мета Росії, об’єднуючи заяви її офіційних представників, полягає у руйнуванні однополярного світу з домінуванням США та встановленні багатополярної системи. У трактуванні Кремля це означає відновлення концепції великих держав із закріпленими сферами впливу, які визнаються іншими державами з претензіями на лідерство. Імперія, однак, без достатніх сил для економічної експансії чи культурного впливу (російський інтеграційний проєкт зазнав докорінної поразки в Україні 2014 року), Москва не має інших засобів досягнення цієї мети, окрім військових. Критерієм успіху для РФ стане розпад НАТО або його повернення до лінії кордону 1997 року, що послабить позиції країн колишнього соціалістичного табору перед російськими ультиматумами.
Цей зовнішньополітичний постулат послідовно відстоював президент Путін у відомій мюнхенській промові 2007 року, у грудневому ультиматумі 2021 року та, ймовірно, під час закритих переговорів зі США до і під час війни в Україні. Зокрема, у 2021 році генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг без відома альянсових учасників пропонував Москві перетворити країни Балтії на буферну зону між НАТО та Росією.
Компромісним способом досягнення мети – фактичного знищення НАТО та повернення сфер впливу Москві, враховуючи брак ресурсів, є військова агресія проти членів Альянсу, з насамперед ймовірним напрямком — країни Балтії. Мляві темпи ре-мілітаризації Європи, напружені трансатлантичні відносини та очевидне небажання Вашингтона повністю підтримувати Україну створюють вікно можливостей для реалізації подібних дій.
Від початку вторгнення Росія проводить масштабну військову реформу, переходячи від західної моделі армії як мобільних експедиційних сил до війська, що веде повномасштабні бойові дії. У грудні 2022 року керівництво Росії оголосило про плани відновити Московський військовий округ (спрямований на протидію загрозам із України та Європи) і Ленінградський військовий округ (орієнтований на Балтійський регіон та Скандинавію), указ щодо чого було підписано в лютому 2024 року. Це спричинило формування нових військових частин, якими Москва поступово посилює свою присутність на північно-західних кордонах.
У складі 6-ї армії було створено 44-й армійський корпус із центром у Петрозаводську. 138-ма та 25-та гвардійські мотострілецькі бригади були розширені до 69-ї та 68-ї мотострілецьких дивізій (у Виборзі та Лузі відповідно). В рамках 44-го корпусу сформовано 128-му мотострілецьку бригаду і 72-гу мотострілецьку дивізію. У 14-му армійському корпусі Ленінградського військового округу на базі 200-ї мотострілецької бригади створено 71-шу дивізію, а також розташована 80-та арктична бригада. До складу округу також передали 11-й армійський корпус Балтійського флоту Калінінградського ексклаву, що включає 79-й, 275-й та 280-й мотострілецькі полки і 11-й танковий полк.
Більшість цих військових формувань залучені до бойових дій в Україні, тому їхня реальна боєздатність, ймовірно, нижча за офіційно заявлену. Водночас процес поповнення триває постійно. Основна тактика російських військ залишається масовою: акцент робиться на чисельності піхоти, а не на якості чи злагодженості дій. Якщо інтенсивність бойових дій знизиться, особливо у наступальних операціях, Ленінградський військовий округ зможе досить швидко втримати боєкомплект завдяки постійному надходженню новобранців. Втрати техніки, однак, відновити набагато складніше.
Ключовим чинником, що може значно підвищити можливості ЗС РФ для агресії в напрямку Балтії, є потенційна нова хвиля мобілізації. Чутки про неї посилилися у політичному й військовому інформаційному просторі Росії в лютому-березні 2026 року. За характером та цілями мобілізації інформація залишається невизначеною, однак враховуючи спад добровільного набору та загрозу падіння бойової спроможності російських сил в Україні, мобілізація може стати вимушеним заходом для підтримки сили фронту й не обов’язково пов’язана з планами щодо Балтії.
Крім сухопутних військ, РФ має повітряний і морський компоненти у регіоні, включно з авіабазами в Чкаловську, Черняховську, Бесовці, Хотилові, Пушкін і Балтійським флотом. Утім з огляду на досвід застосування Чорноморського флоту у війні з Україною, малоймовірно, що Балтійський флот відіграватиме провідну роль у потенційній атаці. Пояснення лежить у географії: невеликі розміри Балтійського моря загалом і вузькість Фінської затоки, де розташовані російські кораблі, створюють умови, в яких як РФ, так і НАТО можуть утримувати під прицілом ворожий флот за допомогою ракетних комплексів. Перевагою РФ лишається Ладозьке озеро, де під час випробувань уже випробовувалося розміщення частини флоту. Це дасть змогу кораблям-носіям ракетного озброєння запускати ракети під прикриттям сухопутної протиповітряної оборони Санкт-Петербурга.
У 2026 році в Ленінградському військовому окрузі планується створення трьох батальйонів безпілотних літальних апаратів (БПЛА) і одного батальйону протидії БПЛА. Станом на сьогодні відсутні дані про завершення цього формування, найбільш вірогідною причиною є брак фінансування. Однак у разі реалізації цього плану Росія значно посилить свій «ударний кулак» у напрямку Балтії військами, досвід протидії яким обмежений в арміях країн НАТО.
Балтійський напрямок вважається найімовірнішим, хоч не єдиним, вектором потенційної атаки Росії на Європу. Його стратегічне значення обумовлено:
- географічною «напівостровною» конфігурацією, що ускладнює доступ НАТО до регіону,
- довгим кордоном держав Балтії з Росією та Білоруссю:
- Естонія має 338 км державного кордону з РФ (135 км – суходол),
- Латвія – 283 км з РФ та 173 км із Білоруссю,
- Литва – близько 680 км кордону з Білоруссю.
При цьому сухопутне сполучення країн Балтії з рештою Європи можливе лише через так званий Сувальський коридор – вузьку, шириною 64 км, ділянку на литовсько-польському кордоні, що з одного боку загрожує Мінськ, а з іншого – Калінінградський регіон Росії.
Додатковою проблемою є технічна несумісність залізничної мережі країн Балтії із європейською. Майже всі колії в цих країнах мають ширину за радянським стандартом 1520 мм, тоді як у Європі застосовується 1435 мм. Це серйозно ускладнює військову логістику НАТО, оскільки всі вантажі з решти Європи доведеться перевантажувати на вузькоколійних станціях у Моцкаві та Шяштокаї, що автоматично робить їх пріоритетними цілями для російських ударів на початку конфлікту.
Водночас однаковий залізничний стандарт спрощує постачання російських військ у випадку агресії. Російська армія має щонайменше 10 бригад залізничних військ, здатних швидко ремонтувати та прокладати колії в бойових умовах, що було продемонстровано в Україні. Аналогічні колії є в сусідній Білорусі, що частково перебуває під контролем Кремля.
Хоча режим Лукашенка демонстрував певну самостійність і не передавав білоруські збройні сили безпосередньо в бойові дії ЗС РФ, з 2022 року Мінськ дозволив Москві використовувати територію країни для наступу на північ України, а також для ракетних і дронових ударів по Україні. Через це участь білоруських військ у можливій агресії проти Європи не є гарантованою, адже Лукашенкові загрожують значні втрати. Проте, завдяки поглибленій співпраці з Кремлем і ізоляції від ЄС, можна очікувати, що Росія застосовуватиме територію Білорусі як плацдарм у разі стратегічної потреби. Підтвердженням є військові навчання «Захід», що проводяться кожні чотири роки (останні у 2025 році), де відпрацьовували сценарії нападу на країни НАТО саме з території Білорусі. Навчання 2021 року були використані для прикриття підготовки вторгнення в Україну.
Критичним залишається питання формату можливого нападу Росії на Балтію, якщо він взагалі відбудеться. Наступальні операції Росії в Україні еволюціонували з механізованих атак до повільного просування піхоти дрібними групами у кількості 1–2 солдат. Причинами є висока щільність українських FPV-дронів і артилерії, виснаження запасів російської бронетехніки та ефективна українська протиповітряна оборона, що обмежує застосування російської авіації. Це змушує росіян максимально розосереджувати піхоту для виживання під час виконання бойових завдань.
Однак перенесення цієї тактики на можливі плани проти Балтії може бути неправильним, оскільки країни НАТО поки що не створили належних можливостей як для протидії безпілотним системам, так і для їх використання у нападі. У 2025 році країни Балтії, Польща, Фінляндія та Норвегія започаткували проект “Drone Wall” (згодом перейменований у “The European Drone Defence Initiative”), спрямований на покращення захисту Європи від атак БПЛА, але реалізація відбувається повільно і результативність поки що сумнівна. Тож ЗС РФ можуть застосувати більш агресивні тактики, ніж в Україні, через недостатню здатність протистояти.
Основним стримуючим фактором для Росії є потреба відібрати частину військ із українського фронту і перепризначити мобілізованих, що є критичним для темпів наступу. Оскільки точні оперативні плани Кремля невідомі, варто розглядати два базові сценарії російської агресії проти Балтії:
-
“Максимум” – повне відciчення Балтії від Європи через контроль над Сувальським коридором зі сторони Білорусі і, можливо, Калінінграду, а також удари по ключових прикордонних містах Балтії:
- Вільнюс, столиця Литви, розташована за 30 км від кордону з Білоруссю, є надважливою метою, оскільки її втрата або оточення паралізує управлінський апарат країни.
- Нарва, прикордонне місто Естонії.
- Даугавпілс, друге за чисельністю місто Латвії, за 30 км від кордону з Білоруссю.
- Резекне, важливий логістичний центр Латвії, за 50 км від Росії.
Основний ризик для РФ у цьому сценарії, окрім прямого зіткнення з НАТО, полягає у перевантаженні військових ресурсів, адже повномасштабний другий фронт вимагатиме сотень тисяч бійців та внутрішніх сил. Навіть за гіпотетичної неспроможності НАТО дати адекватну відповідь імовірність того, що країни Балтії залишаться наодинці з Москвою, є незначною. Тому ймовірність реалізації такого сценарію наразі вважається низькою. Про загрозу його втілення свідчитимуть суттєве уповільнення в Україні, масштабна мобілізація та накопичення сил у Білорусі.
-
“Мінімум” – створення локальної кризи для поставлення під сумнів спроможності НАТО. Для цього достатньо захоплення прикордонного міста, наприклад Нарви в Естонії та прилеглих територій.
Нарва розташована прямо на кордоні з Росією, має залізничне сполучення з Івангородом. Російську мову вдома розмовляють 97% з 52 тисяч мешканців, естонською послуговуються 2%. Місто перебуває у стані економічної депресії, рівень безробіття 10,5% (2023 рік) при національному показнику 6,4%. В регіоні спостерігається відтік молоді та загальна еміграція. У 1993 році тут відбувся референдум щодо автономії для захисту російськомовного населення (який згодом визнали незаконним), тоді 97% учасників підтримали автономію. Хоча сьогодні сепаратистські настрої відсутні, місцеві росіяни відчувають дискримінацію та культурну ізоляцію, що потенційно створює можливість для гібридного впливу з боку Росії.
Для атак на Нарву необхідні значно менші сили, ніж для масштабного сценарію. Реалізація цього варіанту створить загрозу часткового або повного розпаду НАТО, якщо Альянс не зможе швидко втрутитися або відновити контроль. Особливо сумніви щодо дотримання статті 5 викликають Сполучені Штати під керівництвом Дональда Трампа. Головний ризик для Росії у цьому варіанті – можливий удар НАТО по Калінінградській області, проти чого Москва ймовірно застосує ядерний шантаж.
Існує також ризик повної блокади торгівлі через балтійські порти, що загрожує фіскальній спроможності Кремля. Проте враховуючи потенційні вигоди, можна припустити, що Москва може піти на цей ризик.
Протягом понад чотирьох років війни унікальні стратегічні цілі Кремля залишаються нереалізованими — відкинути НАТО до меж 1997 року або ж його розпад. Соціально-економічне погіршення, скорочення добровольчого набору, повільність російського просування в Україні та вікова особливість президента Путіна схиляють Росію до пошуку нових шляхів змінити ситуацію на власну користь.
Будівництво військової інфраструктури в Ленінградському військовому окрузі свідчить про те, що найбільш вірогідним напрямком агресії Росії є Балтійський регіон. У разі наступу ймовірна його комбінована форма: використання сухопутних сил та танків, масовані удари БПЛА, а також гібридні дії з дестабілізації суспільств, особливо в Естонії, та весь спектр дипломатичного тиску на НАТО задля саботажу спільних рішень.
Найбільш відчутними ризиками для Кремля залишаються обмеженість людських ресурсів, загроза ударів НАТО по Калінінградській області та потенційна блокада портів Балтійського моря. Незважаючи на їхню присутність, Росія продовжує масштабну підготовку військових угруповань у регіоні, готуючись до можливих подій найближчого майбутнього.
Джерело
На заставці: армія РФ. Фото: ЗМІ окупантів
