Віталій Портников / Збруч
Через кілька днів після початку війни між Сполученими Штатами та Ізраїлем проти Ірану, коли світ шукав заміну аятолі Хаменеї, який загинув у перший день ударів, я прочитав у ізраїльській газеті «Хаарец» великий матеріал, присвячений голові Вищої ради національної безпеки Ірану, Алі Ларіджані. Незабаром після цього він також загине внаслідок ракетного обстрілу. Ларіджані був мені добре відомий як один із найдосвідченіших та найжорстокіших іранських політиків, однак ізраїльський журналіст представляв його в образі філософа, який аналізував творчість Канта, писав наукові праці та публікувався в іранських академічних виданнях. При цьому він залишався переконаним релігійним фанатиком. Такий портрет несподівано нагадав мені образ перших лідерів більшовицької партії до епохи Сталіна: вони не тільки писали книжки та статті — це стосується не лише Леніна та Троцького, але й Зінов’єва з Бухаріним, які багатотомними збірками видали свої доробки. Подібне зібрання появиться і в самого Сталіна, хоча «головний вождь» швидше намагався наслідувати своїх знищених конкурентів.
Більшовиків складно назвати філософами, але всі вони були талановитими публіцистами з широким світоглядом — подібно до Ларіджані. Втім, як і він, вони прагнули застосувати свої знання та беззаперечний талант на користь догми і влади. У Радянському Союзі така відданість ідеології перетворилась на ритуал вже за кілька десятиліть існування режиму. Нині Іран перебуває на порозі подібного переходу — якщо лише його не зупинить війна або якщо війна не зруйнує цей режим. Особливо сьогодні ідеї Ларіджані про «духовну війну», яка протидіє боротьбі за матеріальні ресурси, можуть прийматися переважною більшістю іранських керівників, визначаючи траєкторію їхніх дій та одночасно знецінюючи людське життя, що перестає мати значення заради «духовної перемоги».
Можна стверджувати, що ця «духовна перемога» лише підкреслює боротьбу цивілізованого світу з релігійними фундаменталістами минулого, але варто уникати такого спрощення. Зрештою, Дональд Трамп та республіканці загалом здобувають перемоги завдяки підтримці мільйонів виборців — громад християн-євангелістів, які щиро дбають про безпеку та існування Ізраїлю не тільки з симпатії, а через переконання, що відновлення єврейської держави на Святій землі наближає час Воскресіння. З огляду на це, Трамп не може просто вийти з близькосхідного конфлікту, адже втрата прихильності цих виборців для нього є набагато небезпечнішою, ніж обвал на фондовому ринку. Американський президент може бути раціональною людиною (хоча колективні молитви в Овальному кабінеті трохи послаблюють цей образ), проте він у будь-якому разі залежить від виборців, що живуть у світах, далеких від суто раціонального сприйняття.
На протилежному кінці планети інший прагматичний політик — Беньямін Нетаньяху, виходець з відомої сім’ї сіоністських активістів, який носить традиційну кіпу лише під час церемоніальних подій, — залежить від коаліційних партнерів, бізнес яких керується зовсім іншими принципами, ніж «Лікуд» прем’єр-міністра. Зокрема, в партії «ШАС» найвищим керівним органом є не стандартне партійне керівництво, а Рада мудреців Тори, що ухвалює ключові рішення. Аналогічно і в блоку «Ягадут га-Тора», який об’єднує кілька несіоністських політичних формувань, рішення приймає Рада знавців Тори. У цих радах засідають не політики, а рабини, які мають неабиякий авторитет серед пастви і часто живуть понад 100 років, продовжуючи керувати ізраїльським кнесетом поза сценою офіційної політики. Саме такими були легендарні засновники релігійних партій — рабини Ельазар Шах та Овадія Йосеф, прощання з якими стали одними з наймасштабніших подій в новітній історії Ізраїлю.
Парадокс полягає в тому, що Нетаньяху змушений враховувати радикальні позиції цих і інших партій коаліції, а водночас погоджуватись, що представники їхніх релігійних громад уникають мобілізації до армії, що наразі створює серйозну проблему для Армії оборони Ізраїлю. Ультраортодоксальні рабини впевнені, що гаряча молитва наближає прихід Машіаха, а отже й поява «справжньої» юдейської держави – ефективніше, ніж військова служба.
Коли ми говоримо про екзистенційність російсько-української війни, маємо на увазі такі ключові моменти:
1. Імперіалістичну експансію.
2. Небажання Росії та росіян визнавати українців як окрему націю та Україну як справжню державу.
3. Дисонанс XXI століття, що свідчить про застрягання Росії у далекому минулому.
4. Війна на землі: українці борються за власну землю, тоді як росіяни — за чужу.
Водночас, у війні на Близькому Сході основний конфлікт для багатьох учасників і зацікавлених спостерігачів відбувається не на Ормузькій протоці — він буквально розгортається на небесах.
Джерело: Тверезо
